Закрыть
Восстановите членство в Клубе!
Мы очень рады, что Вы решили вернуться в нашу клубную семью!
Чтобы восстановить свое членство в Клубе – воспользуйтесь формой авторизации: введите номер своей клубной карты и фамилию.
Важно! С восстановлением членства в Клубе Вы востанавливаете и все свои клубные привилегии.
Авторизация членов Клуба:
№ карты:
Фамилия:
Узнать номер своей клубной карты Вы
можете, позвонив в информационную службу
Клуба или получив помощь он-лайн..
Информационная служба :
8(4722)782525
+79194316000
+79205688000
+79056703000
+79045301000
Если Вы еще не были зарегистрированы в Книжном Клубе, но хотите присоединиться к клубной семье – перейдите по
этой ссылке!
Личный кабинет Карта сайта
Авторизация членов Клуба
№ карты
Фамилия
Стать членом Клуба
Кидрук Максим
Максим Кидрук — «Бот»

Максим Кидрук — «Бот»

Розділ 7
Виклик

Тимур Коршак завершив переглядати пошту, коли на столі дзенькнув телефон.
— Я слухаю, — хлопець підняв трубку.
— Тимуре, — у слухавці пролунав сухий голос боса, примусивши хлопця мимоволі напружитися, — ти не зайнятий?
— Ні… Поки ні… — Тимур нахмурився. Ранкові дзвінки від начальства, як правило, нічого доброго не віщували.
Шеф витримав довгу незрозумілу паузу, а тоді безбарвно проказав:
— Тоді підривай свою гепу і пензлюй до мене в кабінет. Є розмова.
Хлопець скривився. Якщо директор по розробці з самого рання запрошує до себе в кабінет, жди неприємностей. Такий дзвінок означає одне з двох: або надтермінове завдання з розряду «всрися-здохни-але-зроби», коли від тебе вимагають по десять тисяч рядків коду в день, або ж позапланову роздачу тирлів (як правило, через те, що якийсь мегапросунутий «довбоюзер» протягом минулої доби замордував до втрати пульсу всю службу підтримки). А найчастіше і перше, і друге відразу.

— Зараз буду, — мугикнув Тимур і відклав трубку, розуміючи, що день, який почався так чарівно, має всі шанси навдивовижу швидко зіпсуватися.
Поки він у задумі м`яв руками розкошлане неслухняне волосся, над перегородкою, що розділяє робочі місця, вигулькнула опецькувата голова Ярика.

— Тлустий Мазефака кличе на килимок? — спитала голова, дожовуючи ранковий пончик. Офіційно директора по стратегічному розвитку та розробці (скорочено — директор з СРР) величали Дмитром Віталійовичем. Проте колоритне прізвище боса Пузатий, а також паскудний сварливий характер, як у ведмедя, котрого розбудили на два місяці раніше, не залишали йому шансів: поза спиною підлеглі знущалися з шефа, вигадуючи йому щораз химерніші прізвиська.
Тимур неохоче кивнув.

— Буде бити? — з неприхованою надією і сарказмом у голосі запитав співробітник.
— Не знаю.
— А є за що? — не відставав Ярослав.
Тимур замислився. Ніби останнім часом нічого не партачили.
— Не знаю, чувак…
— Значить, «за старе», — авторитетно заявив Ярик.

Отримувати тирлів «за старе» було особливо прикро. Зазвичай після цього доводилось длубатися у старезних програмних кодах, які ще бозна-хто після тебе латав і перекроював, заново вникати в концепцію модуля, а то й цілої програми, вишукувати купу додаткових файлів з функціями та класами, котрі, швидше за все, давним-давно не використовуються…

Розділ 8

…В іграх, що випустила «Time-To-Play Technologies», йдуть «справжні» дощі, безперестанку дме вітер, сонце ховається і виходить з-за хмар, при цьому дані явища не запрограмовані на конкретний час та місце, вони виникають самі по собі, за тих же умов, що й у природі.

Тимур у «TTP Technologies» спеціалізується на ботах. Його основне завдання полягає в тому, щоби «мешканець» такого доско-налого віртуального світу поводився реалістично. Через велике роз-маїття процесів, які відбуваються одночасно в ігровому просторі (у програмуванні вони називаються потоками), доволі непросто навчити ботів правильно вибирати дорогу, оминаючи мокрі чи над-то зарослі зеленню місця, ховатися з урахуванням поточної види-мості, безпомилково ідентифікувати «живі» об`єкти (інших ботів або ж гравця) у середовищі, де рухається практично все, і при цьому не забувати про головне — атакувати чи захищати гравця, єдину по-справжньому мислячу істоту ігрового світу. Ніколи не знаєш, у якому місці і в який час потоки перетнуться між собою. Після того, як низову концепцію нового «ігрового інтелекту» сформулювали і запрограмували ядро, почалися проблеми. Виявилось, вписати ботів у нову модель — ще півсправи. Набагато важче відівчити їх від неадекватних дій у такій складній реальності. Доводилося «відучувати» бійців розстрілювати купки опалого листя, котре випадковий порив вітру подеколи зривав з дерев і ганяв по тривимірній сцені, петляти між калюжами, коли до цілі лишаються лічені кроки, і таке інше.

Відтак створені Тимуром боти не просто носяться сценою, стріляють чи ухиляються від куль, вони взаємодіють з середовищем. Аналізують віртуальний світ. Завдяки цьому гра виходить неповторною. Скільки б разів гравець не проходив один і той самий рівень, йому ніколи не вдасться провести гру однаково…

…— О, Тимуре! Вітаю, вітаю! Заходь… Сідай, — директор жестом запропонував йому одне з крісел.
Пузатий був дебелим чоловіком, геть лисим, з відповідним прізвищу півсферичним черевом і задиристою м`ясистою щелепою. Повернувшись до візитера, засмаглого іноземця в піжонському діловому костюмі, що сидів, розкинувшись, на шкіряному дивані по інший бік переговорного стола, він проказав англійською з жа-хливим акцентом:
— Here is that guy , — і недвозначно кивнув на Тимура.
Хлопець стиха привітався і вмостився на стілець, здогадуючись, що перемовини між цими двома велися про нього.
— Okay… I see…  — повільно відповів незнайомець. — He`s so young .
— Only twenty seven .
— That`s… strange .
Чоловік сидів, заклавши ногу на коліно, і недбало роздивлявся Тимура. З темних очей віяло холодом і в той же час… незбагненною приреченістю. Хлопець раптом зрозумів, що тирлів не даватимуть. Полегшення ця думка чомусь не принесла.
— Це Оскар Штаєрман, — представив незнайомця директор. Штаєрман був чилійцем з єврейським корінням.
— Тимур Коршак, — хлопець стримано кивнув.
— Nice to meet you, Tymur , — у мові Оскара теж проривався ледь вловний іспанський акцент. І жодної нотки, що свідчила б про повагу.
— Пам`ятаєш замовлення трирічної давності від «General Genetics»? — Пузатий крутнувся на кріслі, заговоривши українською. — Ті чудила, що замовляли лише код.
Тимуру не потрібно було мордувати пам`ять, аби пригадати той чудернацький проект. Найбільш незвичайне, але в той же час чи не найлегше завдання за весь час його роботи на «TTP Technologies». «General Genetics», що нібито розробляла комп`ютерну гру в стилі «екшн», замовила ботів, навчених діяти у команді — одним вели-ким роєм, — але (!) при цьому не надала практично ніяких вихідних даних і не представила середовища, в якому мала проходити гра. Замовник потребував лише «сирий» код.
— Шефе, ви мусите розуміти, — нахилившись, зашепотів Тимур, — я не компілював той код. То було просто немислимо! Я ж не можу взяти й скомпілювати окрему процедуру чи вирваний з контексту клас. У нас не було жодного шансу протестувати власні розробки під час реальної гри. Тож, якщо у них…
— Заспокойся, — обірвав його бос, — я добре пам`ятаю ту химерну заявку. До тебе немає жодних претензій. Якраз навпаки: в даній ситуації я цілком на твоєму боці.
— Тоді я не розумію, в чому проблема? І чому вони схаменулись аж зараз? Спливло цілих три роки!
Пузатий знизав плечима:
— Поговори з цим піжоном. Він мені нічого не пояснює. Хоче балакати лише з розробником, цебто з тобою.
— Про що?
— Про те, що його хвилює… І не кіпішуй, — очі Пузатого хитро зблиснули. — Сподіваюсь, нам вдасться витрусити з нього трохи грошенят…

Розділ 34

…— Вам не спадало на думку, що ваші дії поволі сповзають по той бік закону? Навіть як на Бангкок. Чи ви знайшли доброволь-ців?
— Ми нікого не шукали. 19 листопада 89-го, на 26-й день, ми здійснили введення двох додаткових порцій наноагентів. Після підключення нових роїв до існуючої колонії, Гоблін став агресивним, як диявол. Через три дні примат здох у страшних муках.
Тимур спохмурнів.
— Шимпанзе помер, бо не міг витримувати жорстокого болю, що розпинав довбешку, — вніс ясність канадець. — Найгірше: ми не могли йому допомогти. Ніхто не передбачив можливості розбору плат і виводу наноагентів. Ми кололи знеболювальне, стимулювали мозок, намагаючись пом`якшити біль. Усе марно. Нещасна мавпа 72 години без передиху ревла і вила, поки не заклякла.
— Могли б приспати його, варвари, — скривив губи українець.
— Кейтаро не дозволив. Ми мусили знайти спосіб подолати біль, інакше вся програма йшла коту під хвіст. На той час у голові Гобліна оселилося не набагато більше п`ятиста мільйонів нанороботів. Джеп підрахував, що для дієвого мозкового процесора цю кількість слід довести до двох мільярдів. Коротше, ми мучили шимпанзе три доби, поки він не сконав від виснаження, але так нічого й не придумали.
— Хлопці з «Greenpeacе`у» точно зрівняли б ваш офіс із землею, — похитав головою Тимур.
— Ніхто не дізнався.
— Що викликало біль?
— Нанороботи займають небагато місця. Під час вільного руху рій стискається до мікроскопічних об`ємів. Але тільки під час вільного руху. Закладаючи колонію, нанороботи формують між собою жорсткі зв`язки. Відстань між агентами залежить від розташування нейронів у мозковій корі, і часом буває чималою. Повторюсь, роботи займають не так багато простору, але багато чи небагато не грає ролі там, де вільного місця немає. Сформувавшись, плати стають твердими, мов метал, і тиснуть на череп мавпи. Вгамувати біль нам було не під силу… — нейрохімік потупив погляд. — Я колись читав, що римляни мали особливий спосіб завдавати тортур. Жертву голили, після чого їй на голову натягували шкіряну шапку і міцно зашморгували. Не маючи можливості пробитися, волосся починало рости всередину. То були пекельні муки… Ма-буть, щось подібне відчував наш Гоблін.
Українець почервонів.
— Чесно: якби «Greenpeace» таки довідався, я б не дуже про вас бідкався.
— Це лиш початок, — безбарвним тоном заявив Ральф. — Згодом Кейтаро придумав, як вирішити проблему. По-перше, ми створили IV покоління нанороботів, значно менше за попереднє, а по-друге, Джеп порадив вводити агентів немовлятам, поступово збільшуючи дозу. Було очевидно, що процес створення колонії розтягнеться на роки, зате кістки черепа сформуються з урахуванням при-сутності мозкових плат і не тиснутимуть на мозок.
Тимур здригнувся.
— Ви сказали: немовлятам? — перепитав він. — Не дитинчатам?
— Так.
— Ральфе… Я не зрозумів… Ви почали запускати наноагентів у голови людських немовлят?!
Старий науковець розвів руками:
— А що було робити? Кинути все і продавати китайські телевізори? Подружжя, що працювало у нас лаборантами, всиновило двох тайських сиріт. Хлопчиків. Близнюків.
У Тимура відібрало мову. Канадець незворушно провадив розповідь:
— Хлопчиків узяли, коли їм було по півтора місяця. У віці трьох місяців їм вкололи першу порцію, — Ральф не мінявся на лиці, наче про погоду розказував. — Наступні ін`єкції робили через кожні півроку, помалу збільшуючи дозу. Хлопчики не відчували дискомфорту. Ми взялися вчити пацанів і дивились, як реагує їхній мозок. На той час, коли створення колоній добігло кінця, компілятор, здатний перетворювати програмний код у електричні імпульси, зрозумілі мозку, був готовий. Близнюкам виповнилося чотири, коли ми провели першу зворотну стимуляцію. Успіх був стовідсотковий: хлопчаки слухались наших команд, мов роботи. З тих пір мозок перестав бути одноосібним комутатором імпульсів у організмі…

Книги этого автора
Электронные книги этого автора
Электронная книгаБот - М. Кидрук. Подробная информация, цены, характеристики, описание.
М. Кидрук
Бот

Его предшественник вернулся домой в цинковом гробу, но Тимур этого не знает… и, отложив собственную свадьбу, отправляется в чилийскую пустыню, чтобы разобраться с ботами. Бот — это противник в компьютерной игре, просто программа, которая подражает действиям человека, — Тимур таких немало создал, разрабатывая 3D-стрелялки. Но парень даже не догадывается, что в пункте назначения его ожидают им же созданные боты, только они обрели плоть…   ...
131,00 руб.
Добавить в корзину